Доповідь на тему:
Тарас Шевченко та ісламська цивілізація
Україна довгий час знаходилася на пограниччі християнської та ісламської цивілізацій, а українці безпосередньо контактували з представниками мусульманських народів, передусім кримськими татарами. Зрозуміло, ці контакти мали далеко не завжди мирний характер. Кримські татари протягом століть (з кінця ХУ ст. до початку ХУІІІ ст.) здійснювали систематичні набіги на українські землі. Тому в свідомості українців сформувався стійкий негативний стереотип «злого татарина». Але, з іншого боку, контакти українців з мусульманським, переважно тюркським світом мали також мирний характер, навіть характер співробітництва і вели до своєрідного симбіозу слов’янських та тюркських елементів на українських землях. Відомим фактом є те, що Богдан Хмельницький, воюючи проти поляків, взяв союзником кримського хана, а Запорізька Січ виникла як оригінальний феномен, породжений як слов’янським, так і тюркським світами. У самій же українській культурі «незримо» присутні тюркські елементи. Це - численні тюркізми в українській мові, тюркські корені деяких українських прізвищ, окремі деталі побуту, що були запозичені від тюрків, тощо.
Вказана межовість України між християнською та мусульманською цивілізаціями не могла не знайти відображення в творчості Тараса Шевченка, поезія якого достатньо точно передала світосприйняття, ментальність українців. На жаль, ставлення поета до мусульманського, зокрема, тюркського, світу, не знайшло висвітлення в літературі. Принаймні ця тема ніколи не вважалася такою, що заслуговує на серйозну увагу в шевченкознавстві. Хоча в творчості Шевченка бачимо неодноразове звернення до ісламської, переважно тюркської проблематики.
Це звернення простежується вже в ранній творчості поета. У написаній ним у 1843 р. п’єсі «Назар Стодоля» в одному із епізодів наводиться легенда про «турецьку царицю», що пожирає дітей: «У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця – не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона справді, як родила дочку, так і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, - і дівчаток, і хлопчиків…» (Шевченко Т. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.3. – С.46). Загалом легенда має романтичний характер. Водночас у ній виявляється певний негативізм до «турецької землі».
У ранніх творах Шевченко звертається до теми походів козаків на турецькі землі, зокрема, в поезіях «Іван Підкова» та «Гамалія». Власне, «Гамалія» (1842) – це якраз є романтизована оповідь про такий похід. У даному творі знайшли відображення розповіді про походи запорізьких козаків на Стамбул. Інформацію про них поет міг черпати як із фольклорних творів, які чув у дитинстві, так і з деяких праць історичного характеру. Також у цій поемі відобразилися враження Шевченка від подорожі Балтійським морем.
Проте на створення поеми вплинув ще один чинник. Це орієнталістські захоплення вчителя Шевченка Карла Брюлова. Взагалі в той час інтерес до екзотики Сходу був притаманний багатьом європейським інтелектуалам, у т.ч. й російським. Брюлов здійснив подорож у Грецію й Туреччину, де робив замальовки (К.П.Брюлов в письмах, документах и воспоминаниях современников. – М., 1952. – С.99-106). Його орієнталістські захоплення передалися Шевченку. Останній створив акварель «В гаремі» (1843). Також, ймовірно, під впливом Брюлова Шевченко в поемі «Гамалія» пише про околицю Стамбула Скутар. У Скутарі й відбувається основна дія поеми. А як відомо, в Брюлова є акварель «Турецьке кладовище в Скутарі»...
